Особливості стародавніх карт: дарунок суперцивілізованих предків, чи залишки інопланетного вторгнення? (Відео)

У 1929 році відбулося на перший погляд пересічна подія - в Імперської бібліотеці Константинополя, на одній із тисячі запорошених полиць була знайдена стара карта світу, яка належала адміралу військового флоту Оттоманської Турецької імперії Пірі Рейсу.
Свого часу Пірі Рейс був добре відомою фігурою, історичність існування якої твердо встановлена. Адмірал військового флоту Оттоманської Турецької імперії, він брав участь у багатьох морських битвах середини XVI століття. Крім того, він вважався великим фахівцем по країнах Середземномор'я і був автором відомого керівництва по навігації «Кутаба Барійє», яке містило докладний опис берегів, бухт, течій, мілин, місць причалювання, заток і проток Егейського і Середземного морів. Незважаючи на яскраву кар'єру, він впав у немилість своїх панів і був обезголовлений в 1554 або 1555 році.

До 1959 року на цю карту ніхто не звертав уваги, поки професор Чарлз X. Хепгуд з Кинського коледжу в один з вечорів, перебираючи чергові архівні документи, не помітив на ній обриси Антарктиди і вирішив відправити її на експертизу. Висновок отриманий ним, викликав неймовірний ефект. Виявилося, що так могла виглядати Антарктида багато мільйонів років тому, задовго до того, як з'явилися ми як біологічний вид, принаймні за офіційною версією антропологічної науки. Хто ж були ті давні картографи, які змогли з такою точністю нанести на карту материк, який буде відкрито набагато пізніше?

Чарльз Хепгуд викладав історію науки в Кінському коледжі, штат Нью-Гемпшир. Він не був ні геологом, ні фахівцем з історії стародавнього світу. Можливо, прийдешні покоління запам'ятають його як людину, яка підірвав основоположні принципи світової історії, а заодно і  геології.
Альберт Ейнштейн був серед перших, хто усвідомив це, коли вирішив виступити автором передмови до книги, написаної Хепгудом в 1953 році, ще за кілька років до того, як останній зайнявся дослідженням карти Пірі Рейса: «Я часто отримую кореспонденцію від людей, які хочуть дізнатися мою думку про їх неопубліковані ідеї. Ясно, що ці ідеї дуже рідко мають наукову цінність. Однак перше ж повідомлення, отримане мною від пана Хепгуда, буквально наелектризувало мене. Його ідея оригінальна, дуже проста і, якщо підтвердиться, буде мати величезне значення для всього, що пов'язано з історією поверхні Землі ».
Ця «ідея», сформульована в книзі Хепгуда в 1953 році, є, по суті, глобальною геологічною теорією, яка витончено пояснює як і чому значні ділянки Антарктиди залишалися вільними від льоду до 4000 року до н.е., а також багато інших аномалій в науці про Землю. Коротенько його аргументи зводяться до наступного: Антарктида не завжди була покрита льодом і там клімат був тепліший аніж сьогодні. Теплішою вона була тому, що в той час не перебувала на Південному полюсі, а розташовувалася приблизно в 2000 милях на північ від нього. Це «виводило її за межі Південного полярного кола і поміщало в зону помірного або холодно-помірного клімату». Континент перемістився і зайняв своє нинішнє становище всередині Полярного кола внаслідок так званого «зміщення земної кори». Усім же відомо, що всередині земна куля є рідкоподібною і зовнішня кора може зміщуватись при допомозі магнітного поля.
У процесі такої «подорожі» на південь Антарктида поступово остигала, і на ній поступово, але невідворотно наростала протягом декількох тисяч років льодова шапка, поки не набула нинішніх обрисів.
Карта Пірі Рейса, схоже, містить дивовижне підтвердження тези про недавнє, в геологічних масштабах, оледененіння Антарктиди слідом за раптовим зміщенням земної кори на південь. Більш того, оскільки така карта могла бути створена не пізніше 4000 року до н.е., її наслідки для історії людських цивілізацій можуть виявитися карколомними. Адже прийнято вважати, що до 4000 року до н.е. високорозвинених цивілізацій не існувало! І раптом ця карта.
Якби Пірі Рейс був єдиним картографом, які мали доступ до такої аномальної інформації, було б невірно надавати занадто великого значення його карті. Однак турецький адмірал зовсім не був єдиним, хто володів цими, здавалося б, неймовірними і незрозумілими географічними знаннями. Незалежно від того, яким чином ці знання були передані через століття, безперечно, що і інші картографи мали доступ до тих же секретів. І Чарлз Хепгуд продовжував пошуки, які знову увінчалися успіхом.

У різдвяні канікули кінця 1959 Чарльз Хепгуд займався дослідженням Антарктиди в довідковому залі Бібліотеки конгресу у Вашингтоні. Уже кілька тижнів поспіль він працював там над сотнями середньовічних карт. «Я виявив [пише він] масу дивовижних речей, які й гадки не мав знайти, і кілька карт, що зображують південний континент. І ось одного разу я перегорнув сторінку і був приголомшений. Мій погляд впав на Південну півкулю карти світу, написаною Оронтеусом Фініусом в 1531 році, і я зрозумів, що переді мною  справжня карта Антарктиди!
Загальний обрис континенту на диво збігається з тим, що зображено на сучасних картах. Практично на місці, майже в центрі континенту, виявився Південний полюс. Гірські ланцюги, що оточують береги, нагадували численні хребти, відкриті в останні роки, причому досить, щоб не вважати це випадковим результатом гри уяви картографа. Ці хребти були ідентифіковані, деякі - берегові, деякі - розташовувалися в видаленні. Із багатьох з них до моря текли річки, дуже природно і переконливо вписуючись у складки рельєфу. Зрозуміло, це передбачало, що в момент креслення карти узбережжя було вільним від льоду. Центральна частина континенту на мапі вільна від річок і гір, що дозволяє припускати наявність там льодовикової шапки ».
Це підтвердилося результатами буріння дна моря Росса, яке проводилося в 1949 році однією з антарктичних експедицій Берда. На керна чітко простежуються верстви осадових порід, що відображають стан навколишнього середовища в різні епохи: великі льодовикові відкладення, середні льодовикові відкладення, дрібні льодовикові відкладення і т.д. Найбільш дивним є виявлення верств дрібнозернистих, добре перемішаних відкладень, принесених в море ріками, витоки яких розташовані в помірних (тобто вільних від льоду) землях ».
Використовуючи радіоізотопний метод датування, розроблений доктором У. Д. Урі, вчені з інституту Карнегі у Вашингтоні зуміли встановити з достатньою точністю, що великі антарктичні річки, які стали джерелом цих дрібнодисперсних відкладень, дійсно текли приблизно 6000 років тому. Тільки після цієї дати, близько 4000 року до н. е., «на дні моря Росса стали накопичуватися опади льодовикового типу ...
Чи не не тільки на цих картах була відзначена древня Антарктида. На картах, накреслених найзнаменитішим картографом XVI століття - Герардом Кремером, відомим також під ім'ям Меркатора, Антарктида вказана з численними подробицями, які, звичайно ж не були відомі в той час.
Філіп Буаше, французький картограф XVIII століття, також зміг опублікувати карту Антарктиди задовго до того, як південний континент був офіційно «відкритий».
При цьому особливістю карти Буаше було те, що вона, мабуть, грунтується на картах, створених ще раніше, причому, можливо, на тисячі років раніше, ніж ті, якими користувалися Меркатор і Оронтеус Фініус. Буаше дає точне зображення Антарктиди того часу, коли вона була зовсім вільною від льоду. На його карті дана топографія всього континенту, про яку ми не мали повного уявлення до 1958 року, коли були проведені детальні сейсмографічні дослідження в рамках Міжнародного геофізичного року (МГГ).

Ці дослідження лише підтвердили те, що раніше продемонстрував Буаше, публікуючи свою карту Антарктиди в 1737 році. Грунтуючись на загублених нині джерелах, французький академік зобразив в середині південного континенту водний простір, що розділяє його на два субконтиненти, які лежать на схід і захід від лінії, де тепер зображують Трансантарктичні гори. Така протока, що з'єднує моря Росса, Уеделла і Беллінсгаузена, безсумнівно, існувала б, якби Антарктида була вільною від льоду. Як показали дослідження за програмою МГГ-58, цей континент, який на сучасних картах зображується єдиним, є насправді архіпелагом великих островів покритих льодом товщиною в кілометр. Але не тільки південний континент був відзначений на цих картах, а й території Південної Америки.
Так, на карті того ж Пірса, яка була зображена в 1513 році, явно присутні незрозумілі знання Південної Америки - і не тільки східного узбережжя, а й Анд на заході континенту, невідомих в той час. На карті правильно зображена Амазонка, що бере початок в цих недосліджених горах і тече на схід.
Будучи заснована на більш ніж двадцяти документальних джерелах, що відносяться до різних епох, карта Пірі Рейса зображує Амазонку не один раз, а двічі - швидше за все, в результаті ненавмисного накладення двох джерел, якими користувався турецький адмірал.
Одне з цих русел доведено до гирла річки Пара, але тут відсутній досить великий острів Мараха. Згідно Хепгуда, це може означати, що відповідне джерело повинно датуватися часом, коли річка Пара утворювала головне або єдине русло Амазонки, а острів Мараха входив до складу материка на її північному березі (можливо, близько 15000 років тому). З іншого боку, на другому варіанті русла Амазонки острів Мараха показаний, причому з фантастично точними подробицями, хоча його було відкрито тільки у 1543 році. І знову виникає припущення про існування невідомої цивілізації, яка протягом тисячоліть займалася зйомкою та картографуванням земної поверхні, причому в розпорядженні Пірі Рейса виявилося кілька карт, що відносяться до різних періодів цієї діяльності.

Наприклад, не будучи відомими до 1592, Фолклендські острови зображені на карті 1513 року на своїй широті, а також і багато інших подробиць, які не були відомі в той час.
Деякі інші карти XVI століття теж виглядають так, ніби вони засновані на точній зйомці, виконаній під час останнього льодовикового періоду. Одна з них була складена в 1559 році турецьким картографом Хаджі Ахмедом, який, на думку Хепгуда, мав доступ до якихось дуже екстраординарних карток-джерел.

Найбільш дивною, щоб не сказати приголомшливою, особливістю компіляції Хаджі Ахмеда є чітко зображена смуга суші шириною майже в 1000 миль, що з'єднує Аляску з Сибіром. Такий міст, на думку геологів, дійсно існував колись на місці Берингової протоки, але зник під поверхнею моря в кінці останнього льодовикового періоду.
На знаменитій «Карті Півночі» Клавдія Птолемея, складеної в II столітті, дуже подровно вказані північні широти нашої планети. І, звичайно ж, коли Птолемей викреслював свою карту, ніхто на Землі і не підозрював, що колись на півночі Європи існувало заледеніння. Ніхто не володів такими знаннями і в XV столітті, коли карта була знайдена. Та й взагалі незрозуміло, яким чином зображені Птолемеєм льодовики і інші пов'язані з ними деталі рельєфу могли бути відкриті або придумані будь-якою відомою нам цивілізацією.

Значення цього очевидно. Так само як і значення іншої карти, або, як її інакше називали, «портулана» (слово походить від призначення цих карт, що служили лоціямі від порту до порту), складеної в 1487 році Ієгуді Ібн-Бен Зароєм. Ця карта Європи і Північної Африки грунтується, можливо, на джерелі, ще більш стародавньому, ніж у Птолемея, оскільки на ній льодовики зображені набагато південніше Швеції - приблизно на широті Англії, а Середземне, Адріатичне і Егейське моря показані так, як вони виглядали до танення європейської льодової шапки. При цьому, зрозуміло, рівень моря повинен був бути істотно нижче, ніж в наш час. Тому цікаво, що на карті Ібн-Бен Зароя в Егейському морі зображено набагато більше островів, ніж існує зараз. На перший погляд, це здається дивним. Однак це протиріччя може бути легко знято, якщо джерела, яким користувався Ібн-Бен Зара, було від 10 до 20 тисяч років: просто з тих пір частина островів зникла, прихована піднятим рівнем моря в кінці останнього льодовикового періоду.

І знову нам доводиться шукати сліди зниклої цивілізації, здатної створювати дивно точні карти віддалених одна від одної частин світу.
Яка ж техніка, який стан науки і культури були потрібні для виконання такої роботи? Адже аж до XVIII картографи і штурмани були не в змозі визначити довготу і широту з скільки-небудь серйозною точністю. Вони могли виробляти лише дуже приблизні обчислення з похибкою в сотні миль, і їх можливості принципово обмежувалися рівнем тодішньої техніки.
Більш того, для створення дійсно хороших карт потрібні як мінімум три складових: далекі подорожі, першокласне математичне і картографічне забезпечення і висококласні хронометри. Тільки після того, як в 70-ті роки XVIII століття хронометр Гаррісона став загальнодоступним, можна було вважати третю умову виконаною. Саме цей блискучий винахід дозволив картографам точно визначати довготу - те, чого не могли робити ні шумери, ні древні єгиптяни, ні греки з римлянами - взагалі жодна з відомих цивілізацій до XVIII століття. І саме тому викликають подив і захоплення давніші карти, на яких обриси материків вказані з сучасною точністю.
Великий інтерес викликає карта яка відноситься до 1339 року, і отримала назву «портулани Дульсерта», із зображенням Європи і Північної Африки. Тут дані по широті ідеальні на величезних відстанях, а загальна похибка довготи в зображенні Середземного і Чорного морів не перевищує половини градуса.

Професор Хепгуд стверджує, що автор джерела, з якого копіювалася карта «портулани Дульсерта», «мав необхідні кошти для одночасного визначення широти і довготи. Для цього йому, зокрема, необхідно було мати точні дані про відносні довготи великого числа об'єктів, розкиданих на величезній відстані ».
Що стосується карти «портолани» Ієгуді ібн-Бен Зари, її також характеризують дуже точні значення відносних широт і довгот. Так, відносна довгота Гібралтару і Азовського моря зображена з похибкою не більше половини градуса; загальна похибка довготи карти від краю до краю не перевищує градуса.
Чарлз Хепгуд передав своє зібрання стародавніх карт на експертизу професорові Массачусетського технологічного інституту Річарду Стрейчану.
Стрейчан впевнений, що зазначені карти, незважаючи на численні нашарування поколінь копіювальників, відображають роботу древньої загадкової і технічно розвинутої цивілізації. Лоренцо Берроуз, командир картографічного підрозділу 8-ї ескадрильї технічної розвідки на базі ВПС Уестовер, особливо уважно вивчав карту Оронтеуса Фініуса. Він прийшов до висновку, що деякі з джерел, на яких вона базувалася, були накреслені з використанням проекції, аналогічної сучасної серцеподібної. Це, уклав Берроуз, «передбачає використання розвиненої математики. Крім того, геометрія Антарктичного континенту доводить можливість якщо не сказати про високу ймовірність того, що карти-першоджерела будувалася з використанням стереографичної проекції, що вимагають використання сферичної тригонометрії.
Хепгуд виявив ще один важливий документ - китайську карту, скопійовану в 1137 році з більш раннього оригіналу на кам'яній колоні. Ця карта містить настільки ж точні дані по довготам, що і решта. На ній така ж сітка і так само використовується сферична тригонометрія. При найближчому розгляді вона має так багато спільного з європейськими та близькосхідними картами, що напрошується висновок: у них спільне джерело.
І знову перед нами виявляється вцілілий фрагмент наукових знань зниклої або позаземної цивілізації. Більш того, підтверджується, що ця цивілізація, принаймні в деяких питаннях, була не менше розвинена, ніж наша, і що її картографи «зробили зйомку практично всієї земної кулі з однаково високим технічним рівнем, одними методиками, рівними математичними знаннями і, можливо , з використанням одних і тих же приладів. Може це і були ті, хто приніс знання в Єгипет, Вавилон, Південну Америку, - наші справжні предки, або інопланетяни, які навчили нас принадам цивілізації.